« Школо моя! Радість моя! Невпізнанною зробили тебе роки, а ти в моїй памיּяті живеш такою, якою бачив тебе уперше , у той далекий тридцять третій рік ,коли ступив на твоє подвір’я ще молодим та зеленим учителем». Нелегким було учителювання у нашій школі. Адже Дроздинь є одним із найвіддаленіших сіл , навкруги оточене болотами і розташоване на самій півночі району.
До 1917 року у селі ніхто не навчався. Люди були неписьменними. Тільки з 1926 року у хаті єврея Мовші ,а через рік у хаті Янгеля почала діяти школа. Вчителював теж єврей за національністю Душа Владислав. Вчилися у школі тільки сільські діти , а хутірські – такої можливості не мали. Навчання велося наслух.Учитель розказував – учні слухали. Якби й хто хотів записати, не було чим і на чому. Голі парти ,рученята на столі, ні в кого ні книжки, ні олівця , ні клаптика паперу. А яка жага до знань була в дітей! Малі й переростки вже стоять під школою, виглядають , чекають на вчителя, тиснуться за ним у клас і ловлять кожне його слово, кожне правило з арифметики, схоплюють своєю пам’яттю – чіпкою, пожадливою пам’яттю дітей, які зголодніли і за хлібом , і за наукою. Треба встигнути за зиму , бо вона ой яка коротка, а весна не час навчання,а час праці.
З 1933 року шкільне життя завирувало у будинку Крупича Матвія Степановича, місцевого жителя. Вчителями були поляки Журковський Йозеф та Степанський Мине. Місцеві жителі вирішили збудувати справжню школу, і у 1936 році розпочали її будівництво. Це було приміщення з чотирьох кімнат. Недовговічною виявилася ця школа-через рік згоріла.Вернулися школярі знову до Крупича Матвія Степановича. Але мрії дроздинців про школу не покидали. Знову взялися за роботу, і в кінці 1939 року новозбудована школа навстіж відкрила пропахлі живицею двері просторих світлих кімнат.
Нове лихо підкралося до села. Насунулася на Україну німецька загарбницька орда. Не оминула вона і Дроздинь. Вчителі змушені евакуюватись із села, школа осиротіла , не чути дзвону дитячих голосів. У 1945 року всьому людству про велику Перемогу над німецькою чумою. Заясніли радістю лиця людей. Весна додала сили й снаги народові. Почалась відбудова зруйнованих сіл і міст. У нашому селі на відбудову школи прийшли старі й малі. За короткий термін, з 1945- 1946 рік, її відбудували.
Першою на відбудову школи приїхала молода учителька Тарасюк Ольга Денисівна, яка пізніше була призначена на посаду директора школи. Ще два роки змушена вона разом з жителями села добудовувати приміщення.
У 1948 році школа прийняла перших учнів На навчання прийшли діти від 7-14 років. У школу світло було підведене від двигуна. Діти повоєнного періоду закінчували 8 класів. У школі не вистачало класів, то перегородили коридор стіною висотою у 2 метри і стало ще 2 класи. Учнів було 147.
Училися у 2 зміни. Деякі діти покидали школу недоучившись. Із 28 дітей 1 класу закінчувало 14. Дітей приймали у жовтенята, піонери і комсомольці.
Пізніше школа поповнилася ще однією вчителькою Жук Марією Василівною. Після закінчення прилуцького педтехнікуму, вона ще юною приїхала у наше село і 37 років сіяла зерна Любові, Справедливості, Добра у душах сільських дітлахів. Всі знання, набуті в технікумі, віддавала дітям , всією своєю чистою душею намагалася вивести цих дітей в люди. Завдяки їй багато дітей пішли далі вчитися і стали хорошими людьми. Школа поступово поповнювалася вчительськими кадрами. У 1950 році переступила її поріг Руденко Марія Харитонівна. Назавжди зріднилася вона із селом та людьми. Дітям віддала серце і душу.35 років працювала на вчительській ниві. Першою вожатою у наше село була призначена Романова Галина Марківна. Їй виділили окремий куток у найбільшому класі за піонерську кімнату. За перегородку від класу правив великий деревיּяний стіл, на якому зберігалася вся документація піонерської дружини Від руки на червоному полотні були написані Закони піонерів, Урочиста обіцянка юного піонера, Правила жовтенят .На всю дружину був один горн, барабан, загоновий прапорець та прапор дружини. Дітей приймали у жовтенята, піонери, комсомольці. Піонери піклувалися про свій куточок. Він протягом року зеленів красивими вазонами, що самі вирощували. Школа мала своє поле, де садили капусту, буряки. Була шкільна кролеферма. Піонери доглядали тварин , а влітку ще й заготовляли гіллячковий корм.
Навчання було строге, учні носили книжки в полотняних торбах або у воєнних офіцерських сумках.
. Піонери дізнавалися про життя своїх однолітків у межах країни та поза її межами тільки з розповідей учителів. Пізніше піонерській організації було присвоєно ім’я Валі Борц, члена підпільної організації « Молода гвардія» міста Краснодон.
Пливуть роки, міняються і вчителі в школі. Багато їх було , але чомусь не затримувалися довго в селі. Це Лідія Митрофанівна, Володимир Степанович
Литвиненко, Ревуцький Анатолій Ілліч, Крисько Віктор Іванович, Швидун Віталій Андрійович, Ткачук Віталій Степанович та інші. Може, хтось не зміг прижитися тут, може, комусь не сподобалися умови життя, а може, комусь хотілося в місто, а ще когось манили до себе рідні краї. Але були й такі вчителі, які назавжди залишилися тут: Мертенс Леонід Генріхович, Юшкевич Володимир Григорович.
Довго пам’ятатимуть жителі села учителя Юшкевича Володимира Григоровича , ветерана війни. Він мав багато бойових нагород. Володимир Григорович, за спеціальністю учитель історії, на уроках говорив неголосно і просто. Він любив розповідати дітям про воєнні роки, партизанські походи по наших Пінських болотах та дрімучих поліських лісах. Учитель умів з перших слів заволодіти увагою всього класу, любив їх батьківською суворою любов’ю і знав, що і вони його люблять. Велика заслуга його перед жителями села в тому, що він будучи на той час директором, побудував у 1971 році нову школу з восьми кімнат. Тут в селі і згасла зоря колишнього партизана. Тіло родина перевезла у рідне село Висоцьк Дубровицького району.
Щонеділі біля школи грали діти у волейбол. Сюди сходилися старі і малі, як на свято. Директор школи жив у сільській хаті, яка слугувала і за медпункт. Гучномовець, причіплений на стовпі у центрі села, сповіщав сільські новини та коли має відбутись кіносеанс.
Першим головою сільської ради був Толочин. Сільрада знаходилась у хаті єврея при шляху. За декілька метрів від неї браму у великі радянські свята прикрашали гілками берези чи ялини. Також на електричних стовпах у великі свята чіпляли портрети членів Політбюро ЦК КПРС. У центрі села була також кузня. Ковалював дід Охрім. Через село протікала річечка від обори і текла у Корму (урочище недалеко від церкви).
Часто на великі свята ставили концерти молодь села та учителі.